Украинский историко-фортификационный форум

Виноградський (Ірдинський) Свято-Успенський чоловічий монастир протягом понад чотирьох століть був одним із головних православних центрів Смілянщини. Насправді не відомо, ким і коли достеменно він був заснований. Є версія про заснування монастира наприкінці XV ст. якимось «монахом, який прийшов з Почаєва». В літературі, нібито, є згадки про цей монастир, які датуються 1622 р. Але в документах уперше конкретно зустрічається в 1656 р. в універсалі Богдана Хмельницького. На початку своєї історії монастир називався Ірдинським Свято-Преображенським, так як розташовувався в лісі поблизу річки Ірдинь (та величезного Ірдинського болота), а перша монастирська церква була освячена на честь свята Преображення Господнього.
На початку XVІI ст. монастир був розорений, проте достеменно невідомо ким – чи-то поляками, чи-то татарами. Монахи Ірдинського монастира втекли на лівий берег Дніпра, де заснували поблизу Золотоноші новий Преображенський монастир. Через певний час більша частина братії повернулася назад.
Піднесення монастира відбулося у період існування козацької держави. Зокрема, за універсалом Богдана Хмельницького від 20 вересня 1656 р. (це і є перша письмова згадка про обитель) монастир отримав дозвіл на будівництво власне монастирського комплексу та багато земельних угідь.
Є дані про те, що у цьому монастирі, під іменем Гедеона, прийняв постриг син Хмельницького Юрій. Якщо так, це мало бути в період з січня 1663 р. по 1677 р.
Взагалі, про монастир існує багато суперечливих даних. Наприклад, деякі автори стверджують, що «в давнину монастир був жіночим, але після сплюндрування його чи то татарами, чи то ляхами і відновлення його на гроші Івана Мазепи стає чоловічим». Походження інформації невідоме, але вона суперечить всім іншим даним. Адже тоді виходить, що Юрій Хмельницький свого часу не міг бути в ньому ченцем.
В 1678 р. монастир був повністю розорений турками і татарами. Частина монахів знову втекла під Золотоношу, але цього разу Ірдинський монастир довго не міг відновитися. Не сприяла цьому й ситуація, що склалася в той час на Правобережній Україні. Поляки, які контролювали ці території, проводили відверту боротьбу проти православ’я, силою навертаючи всіх у католицтво (чи уніатство). Методи доходили до збройного захоплення монастирів. В руках греко-католиків, начебто, побував й Ірдинський монастир.
Тут знову існують суперечності – інші автори зазначають, що «монастир є одним із сімох, що залишилися на правобережжі України під час знищення поляками православ’я і насадження уніатства».
Поступове відродження Ірдинської обителі відбулося аж у другій половині XVIІІ ст. Вірогідно, саме до цього часу належить і виникнення назви «Виноградський». Її появу пов’язують з насадженням монахами винограднику в 4-х верстах від монастира – на пагорбі посеред чашеподібної долини. Довкола цього місця також стали з’являтися нові монастирські будівлі. В 1773 р. тут була збудована дерев’яна Успенська церква, яка дала ще одну нову назву монастиреві – відтоді він називався «Виноградський Свято-Успенський». У 1782 р. був зведений ще один дерев’яний храм – на честь Св. Миколи Чудотворця (перебудований у 1844 р.). У 1840 р. збудували дерев’яну церкву на честь Святої Трійці. У 1851 р. замість старої дерев’яної Успенської церкви був зведений кам’яний Успенський собор.
У 1848 р. обителі пощастило потрапити до числа тих 340-а монастирів Російської імперії, яким, згідно заповіту доньки графа Олексія Орлова-Чесменського – Анни, було відписано по 5000 рублів.
Починаючи з середини ХІХ ст. монастирські прибутки збільшувалися за рахунок ведення власного господарства і коштів, що надходили від населення за здійснення релігійних обрядів. Але найбільшу роль в отриманні прибутків відігравав сад, який плодоносив уже з 1856 р. Монастирські садівники, до речі, вирощували свої сорти яблук: наприклад, зимовий сорт «опрути» і літній «шлапак». Крім усього іншого (скоту, овочів, сіна, цегли та ін.), монахи Виноградської обителі продавали насіння цукрового буряку – надзвичайно дефіцитного на той час продукту. Тісні контакти у Виноградського монастира склалися із відомими підприємцями Яхненками і Симиренками. Так, Кіндрат Яхненко був одним із головним благодійників для Троїцької церкви, а Федір Симиренко постійно скуповував фрукти з монастирського саду.
У другій половині ХІХ ст. в обителі продовжилася активна забудова. Крім церков, з’явилися братська трапезна з кухнею, нові келії, лазня, готель, виконаний ряд інших ремонтних та будівельних робіт. Станом на 1881 р. у монастирі нараховувалося 12 ченців, а на початку ХХ ст. – понад 20.
Все змінилося після 1917 р. На початку 1920-х рр. обитель була кілька разів пограбована, внаслідок чого майже все монастирське майно знищене. Ченцям вдалося врятувати лише частину одягу, деякий посуд, документи і книги. 20 вересня 1921 р. до обителі прийшов гурт селян з сусіднього села Теклиного, який почав вимагати передачі їм на знесення Троїцької церкви та готелю, на що ними був отриманий відповідний дозвіл у Черкасах. Селяни розібрали церкву, яку вивезли разом із іконами. Будівельні матеріали були використані при зведенні школи і будинку освіти в Теклиному. У 1922 р. загинув останній ігумен монастира Мартирій Палій: його було кинуто в колодязь однією з банд, яка діяла на Смілянщині.
Закривали Виноградський монастир двічі. Вперше це сталося 1923 р., коли на клопотання окружної спілки «Всєработзємлєс», їй, крім двох церков, були передані монастирські будівлі, в яких розмістилося Смілянське лісництво. У квітні 1924 р. Успенська кам’яна церква була передана Балакліївському лісництву (дзвони з її дзвіниці отримало «Товариство друзів повітряного флоту»), а Миколаївський дерев’яний храм – Будо-Орловецькій організації незаможних селян для будівництва трудової школи. Вдруге обитель була закрита в листопаді 1924 р. на підставі того, що всі ченці були переведені до Медведівського монастира.
У 1927 р. Виноградський монастир був визнаний історичною пам’яткою місцевого значення і прийнятий під охорону держави. Проте, в тому ж 1927 р. Народний комісаріат охорони здоров’я вирішив відкрити в одному з трьох монастирів Черкащини лепрозорій. Окружний виконком та крайова інспектура з охорони пам’ятників матеріальної культури і природи відстояли з трьох обраних монастирів Мотронинський та Мошногірський. Лепрозорієм восени 1928 р. стала Виноградська обитель.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни на території монастира розмістили психоневрологічний інтернат, який знаходиться тут і в наш час. Досьогодні жодна з наземних монастирських будівель не вціліла.

Місце, де знаходився Виноградський (Ірдинський) Свято-Успенський монастир, розташоване у Чорному лісі, за 4-5 км від сучасного села Малого Старосілля Смілянського району Черкаської області.

Туди веде через ліс достатньо непогана дорога з твердим покриттям, правда, місцями зруйнована, але цілком проїжджа і досить мальовнича.

Єдина пам’ятка монастира, що збереглася до сьогоднішніх днів – це печерний комплекс обителі. Про нього також існують суперечливі, мало не діаметрально протилежні дані.
Уявлення про те, що являли собою печери Виноградського монастира, можна скласти із записів, залишених головою Всеросійської археологічної комісії, і одночасно власником Смілянських маєтків, графом Олексієм Бобринським. Проводячи масштабні археологічні дослідження на Смілянщині, в 1882 р. (інші дані – в 1868 р.) вчений обстежив територію (15 га) і печерний комплекс обителі. Він же склав перший план підземного монастира.
За його даними, підземелля були одноярусним лабіринтом складного розгалуження. Археолог виділив у ньому п’ять приміщень: підземну церкву, три келії зі слуховими вікнами та нішами для ікон, а також приміщення, призначення якого залишилося невстановленим. На момент обстеження підземель більшість печер виявилися заваленими, у зв’язку з чим дослідження ходів було ускладненим. Заважала також вузькість проходів, висота яких була подекуди меншою людського зросту. О. Бобринський висунув припущення про те, що створення підземних лабіринтів за часом відноситься до глибокої давнини. Крім цього, вчений висловив думку про те, що православні ченці, які населяли монастир у XVII-XVIII ст., користувалися печерами, як рятівним притулком. (Буцімто, за даними Бобринського, «Розмір печерної церкви описаний як 150 кроків на 80 (тобто, майже 75х40 м!!!). Її купол утримували чотири глиняні стовпи» – хоча такого великого приміщення на єдиній вільно доступній схемі не визначається. Загальна ж довжина підземних ходів становила, нібито, близько 400 м (?).
На рівні типових «печерних байок» знаходяться й такі «літературні» дані: «Про велику протяжність печер свідчать спогади сина головного лікаря інтернату Станіслава Осадчого, який з іншими дітьми у післявоєнний час грався у підземеллях. Пізніше, під час навчання в Києві, С. Осадчий розповів про свої дитячі пригоди, і сюди виїхали 20 археологів та спелеологів. Вони, начебто, виявили, що підземна частина монастира нараховує три поверхи, і знайшли речі, датовані ХІІ-ХІІІ ст. Після трагічної загибелі керівника групи дослідження очолив письменник і сценарист Богдан Жолдак. Про монастир був знятий фільм і переданий в архіви Київського військового морського училища (??!), а далі – вивезений у невідомому напрямку. … Можливо, до наших днів залишилися б незруйнованими більше підземель поблизу монастира, якби не трагічний випадок. Приблизно у 1963 р., під час екскурсії на Юровій горі, що під Смілою, загубилися двоє дітей. Вони потрапили в підземні ходи і, блукаючи чотири дні під землею, вийшли аж біля монастира. Тут їх знайшли працівники медичного закладу, нагодували. Та діти померли через переохолодження під землею. Після цього головний лікар викликав саперів, які висадили підземні ходи в повітря». (Тобто, як майже скрізь, «існує древня легенда, яка твердить про те, що печери Виноградського монастира безпосередньо пов’язані єдиним ходом із підземеллями Юрової гори на околицях Сміли»). Професійні історики схильні вважати, що вона ґрунтується лише на народній фантазії. (Гора знаходиться біля північної околиці Сміли, на правому березі р. Ірдинь, на відстані 2-3 км).
Після закриття монастира і зруйнування його будівель про Виноградську обитель та її підземелля забули на десятки років. Інтерес до печер з’явився в кінці ХХ ст. Одні з перших наукових розвідок цієї пам’ятки були здійснені у 1998-1999 рр.: тоді вчені не змогли проникнути у завалені підземелля. Більш результативна спроба була зроблена в 2003 р.: за результатами обстеження був складений план підземних ходів Виноградського монастира. Також була встановлена приблизна довжина печер колишньої обителі – близько 150 м, а залягають ходи на глибині 4-6 м (до кінця пройти тунелі так і не вдалося). Можливо, це і є схема печер 2003 року.

На неушкоджених ділянках печерної поверхні зустрічалися зображення православного хреста та імена, наприклад «Преподобний Іоанн». Найчастіше такі зображення та написи містилися при вході до невеликих печерних приміщень, вірогідно келій, де молилися або, можливо, навіть жили ченці.

Доїхати можна до воріт психоневрологічного інтернату, який розташований у тій же долині серед лісу

Орієнтиром для печер є цей будиночок недалеко від входу на територію.

Перед ним направо веде стежка до лісу, скраю якого, у схилі, обладнаний вхід.

Доступ у печери вільний, але у вхідній частині лабіринту (в усякому разі, на початку серпня) ховається просто хмара здоровенних мух і комарів.
Печерні ходи Виноградського монастира викопані у шарі лесового ґрунту, тому зсередини мають жовтуватий колір. Форма більшості ходів у перерізі півовальна. Всі підземні ходи і келії перебувають в аварійному стані, тому що над печерами росте ліс, і його коріння руйнує їх.
Нам вдалося проникнути в «частину незаваленої частини» підземного монастира.

Відразу зліва йде суцільний завал,

завалений також і перший хід направо.

Прямо розташоване приміщення, яке можна вважати підземною церквою, з нішами для ікон і земляними лавами по боках.


Далі вліво і вгору йде дугою найдовший із доступних ходів.

З нього наліво відкривається хід у найбільшу печеру.

Далі справа «світиться» розмитий дощами вхід до відгалуження (де, за схемою, було окреме приміщення).

Вимитий ґрунт сповзає в найбільшу печеру.

Подальший хід розгалужується на ряд «келій»

та огинає найбільшу печеру «з тилу».

Було б цікаво більше полазити підземеллями, але зовсім не було печерного одягу та потужного ліхтаря. Крім того, повзати там самому досить таки моторошно – скрізь великі тріщини склепіння і сліди тотальних завалів (своїх дівчат я пустив тільки до промитого назовні ходу, після того, як під рукою у дружини обвалилася невелика брила зі стіни).
Після відвідання печер я ще видерся на схил гори (стежкою справа).

Там добре видно численні звивисті заглибини – сліди завалених ходів.

Також знайшов горловину промитого ходу, який бачили зсередини.


Рештки підземної обителі залишаються сьогодні практично поза увагою як церковного керівництва, так і православних вірян. Печера-церква нині містить ікони та імпровізовані свічники, час від часу у ній правляться молебні (як розповів нам працівник інтернату – коли сюди приїжджають зі Сміли кіньми «сучасні козаки»).