Місце, де знаходився Виноградський (Ірдинський) Свято-Успенський монастир, розташоване у Чорному лісі, за 4-5 км від сучасного села Малого Старосілля Смілянського району Черкаської області.

Туди веде через ліс достатньо непогана дорога з твердим покриттям, правда, місцями зруйнована, але цілком проїжджа і досить мальовнича.

Єдина пам’ятка монастира, що збереглася до сьогоднішніх днів – це печерний комплекс обителі. Про нього також існують суперечливі, мало не діаметрально протилежні дані.
Уявлення про те, що являли собою печери Виноградського монастира, можна скласти із записів, залишених головою Всеросійської археологічної комісії, і одночасно власником Смілянських маєтків, графом Олексієм Бобринським. Проводячи масштабні археологічні дослідження на Смілянщині, в 1882 р. (інші дані – в 1868 р.) вчений обстежив територію (15 га) і печерний комплекс обителі. Він же склав перший план підземного монастира.
За його даними, підземелля були одноярусним лабіринтом складного розгалуження. Археолог виділив у ньому п’ять приміщень: підземну церкву, три келії зі слуховими вікнами та нішами для ікон, а також приміщення, призначення якого залишилося невстановленим. На момент обстеження підземель більшість печер виявилися заваленими, у зв’язку з чим дослідження ходів було ускладненим. Заважала також вузькість проходів, висота яких була подекуди меншою людського зросту. О. Бобринський висунув припущення про те, що створення підземних лабіринтів за часом відноситься до глибокої давнини. Крім цього, вчений висловив думку про те, що православні ченці, які населяли монастир у XVII-XVIII ст., користувалися печерами, як рятівним притулком. (Буцімто, за даними Бобринського, «Розмір печерної церкви описаний як 150 кроків на 80 (тобто, майже 75х40 м!!!). Її купол утримували чотири глиняні стовпи» – хоча такого великого приміщення на єдиній вільно доступній схемі не визначається. Загальна ж довжина підземних ходів становила, нібито, близько 400 м (?).
На рівні типових «печерних байок» знаходяться й такі «літературні» дані: «Про велику протяжність печер свідчать спогади сина головного лікаря інтернату Станіслава Осадчого, який з іншими дітьми у післявоєнний час грався у підземеллях. Пізніше, під час навчання в Києві, С. Осадчий розповів про свої дитячі пригоди, і сюди виїхали 20 археологів та спелеологів. Вони, начебто, виявили, що підземна частина монастира нараховує три поверхи, і знайшли речі, датовані ХІІ-ХІІІ ст. Після трагічної загибелі керівника групи дослідження очолив письменник і сценарист Богдан Жолдак. Про монастир був знятий фільм і переданий в архіви Київського військового морського училища (??!), а далі – вивезений у невідомому напрямку. … Можливо, до наших днів залишилися б незруйнованими більше підземель поблизу монастира, якби не трагічний випадок. Приблизно у 1963 р., під час екскурсії на Юровій горі, що під Смілою, загубилися двоє дітей. Вони потрапили в підземні ходи і, блукаючи чотири дні під землею, вийшли аж біля монастира. Тут їх знайшли працівники медичного закладу, нагодували. Та діти померли через переохолодження під землею. Після цього головний лікар викликав саперів, які висадили підземні ходи в повітря». (Тобто, як майже скрізь, «існує древня легенда, яка твердить про те, що печери Виноградського монастира безпосередньо пов’язані єдиним ходом із підземеллями Юрової гори на околицях Сміли»). Професійні історики схильні вважати, що вона ґрунтується лише на народній фантазії. (Гора знаходиться біля північної околиці Сміли, на правому березі р. Ірдинь, на відстані 2-3 км).
Після закриття монастира і зруйнування його будівель про Виноградську обитель та її підземелля забули на десятки років. Інтерес до печер з’явився в кінці ХХ ст. Одні з перших наукових розвідок цієї пам’ятки були здійснені у 1998-1999 рр.: тоді вчені не змогли проникнути у завалені підземелля. Більш результативна спроба була зроблена в 2003 р.: за результатами обстеження був складений план підземних ходів Виноградського монастира. Також була встановлена приблизна довжина печер колишньої обителі – близько 150 м, а залягають ходи на глибині 4-6 м (до кінця пройти тунелі так і не вдалося). Можливо, це і є схема печер 2003 року.

На неушкоджених ділянках печерної поверхні зустрічалися зображення православного хреста та імена, наприклад «Преподобний Іоанн». Найчастіше такі зображення та написи містилися при вході до невеликих печерних приміщень, вірогідно келій, де молилися або, можливо, навіть жили ченці.