Украинский историко-фортификационный форум

Цю поїздку до Желєзноводська ми здійснили ще влітку 2009 року. Протягом всього цього часу «ни шатко, ни валко» писалися окремі шматочки тексту, і ознак наближення до готовності не було ніяких ... Поки не знайшовся вільний час, і під впливом раніше опублікованих на двох форумах «Кавказьких мандрів» матеріал не сформувався остаточно.

Отже, 1 липня 2009 р. ми приїхали до Желєзноводська для відвідання цікавих місць гір Железной і Развалки. Як завжди запланований іще з дому, свій маршрут починали зі східної частини міста, від грязелікарні, «нижнім» маршрутом теренкуру, що веде по нижній межі лікувального парку, спочатку навколо підніжжя гори Железной, а потім далі, вправо, навколо підніжжя гори Развалки до її північного схилу. Після цього вже стежками мали виходити на північно-західний схил Развалки.


Гора Железная висотою 851м. Вкрита густим листяним лісом і чагарником, вона підноситься над центром Желєзноводська. Вершина її являє собою безлісний майданчик площею біля 200 кв. м, який оточують скелясті урвища. Вони переходять у схили, що досягають крутизни 45°. Підніжжя з вершиною з’єднується стежкою теренкуру (прокладений на початку ХХ ст.), довжина якого становить 3200 м, з перепадом висот 630-851 м. Підніжжя гори також окільцьоване асфальтованою горизонтальною дорогою довжиною близько 3,5 км. Біля підніжжя Железной концентруються виходи джерел гарячої, теплої і холодної мінеральної води, яка використовується для лікування захворювань шлунка, печінки і нирок. У більшості своїй мінеральні джерела розташовані в лікувальному парку Желєзноводська.
Желєзноводський парк почали облаштовувати у 1825 р. на східному схилі гори, серед природного лісу, взагалі єдиного на Кавмінводах, коли були прокладені доріжки до відомих джерел. Алеї парку, в основному, були розплановані до 1886 р. Так як джерела мінеральних вод розташовані на різній висоті, парк має багатоярусне планування і поділяється на Верхній і Нижній. Площа Желєзноводського курортного парку досягає 203 га. У парку поєднуються дикорослі та декоративні види рослинності. З дикорослих тут ростуть ясен, клен, різновиди дуба. Багато дерев має вік понад 80-100 років. Лікувальний парк прилягає до природного лісового масиву Бештаугорського заказника (заснованого в 1973 р.).
Через парк проходять численні доріжки теренкурів для оздоровчих прогулянок. Перший теренкур був прокладений у 1901 р. навколо Железной, а на західному її схилі – ще дві доріжки з різними ухилами.

Починаємо від нижнього входу. Неподалік – перший з «верстових каменів», на якому вибиті щось дуже підозрілі цифри протяжності даного теренкуру. Але донька ще повна сил …


Спочатку зліва біля доріжки зустрічається стара каптажна галерея одного з численних мінеральних джерел (такого, що навіть не позначений на карті).

Взагалі на Железной є цілий ряд каптажів і питтєвих кюветів джерел, які в наш час не використовуються і є пам’ятками архітектури. Одним з таких є Источник №54, розташований у нижній частині Каскадной лестницы (про яку згодом). Джерело (з температурою 21-24°С) було розроблене в 1940 р. членом експедиції АН СССР гідрогеологом Ф.И. Хаджиновым. Каптувати його і збудувати бювет зразу не вдалося через початок війни. Джерело каптували у 1945 р., а в 1952 р. збудували бювет з барельєфами левів і кам’яними чашами для стоку води, прикрашений символом КМВ.

Вода джерела була у відкритому користуванні до 1977 р., потім переведена у Славяновские ванны і для пиття вже не використовується.
Неподалік зліва, у глибині парку, в кінці доріжки, видно Незлобинский источник. Це колишнє джерело Великого князя Михайла («Михайловский»), яке було розроблене у 1866 р. С.А. Смирновым і назване на честь намісника Кавказу Вел. кн. М.Н. Романова. Бювет джерела у вигляді гроту з двох з арковою перемичкою збудований у 1869 р.

В 1876-1978 рр. джерело було каптоване інженером А.И. Незлобинским і з 1927 р. носить його ім’я. Глибина свердловини джерела 16 м, температура води 21°С.
Трохи нижче схилом – Завадовский источник. Це джерело №15, назване на честь командуючого військами на Кавказькій лінії генерал-лейтенанта Н.С. Завадовского. Схожий на грот бювет джерела обладнаний у 1892 р.

З 1927 р. він закритий гратами. Глибина свердловини 18 м, температура води 18°С. З труби у гроті продовжує витікати мінеральна вода, утворюючи маленьке болото перед входом.

Варто додати, що, незважаючи на дуже велику протяжність і «лісовий» характер желєзноводських теренкурів, у радянські часи навіть найдальші доріжки освітлювалися, були питтєві фонтанчики, різьблені стовпи-вказівники і камені-покажчики напрямків і відстаней через кожні 100 м.


Далі теренкур прямує через ліс, поступово підіймаючись, повз підніжжя Железной. Таким чином минаємо сідловину між горами і виходимо на східний схил Развалки, до наступного пункту походу – Селитряных скал. До них можна дійти за 40-50 хвилин.



Гора Развалка має висоту 926 м, витягнута в напрямку з півночі на південь і дуже зруйнована водною та вітровою ерозією. Південна частина її вища за північну і недоступна для звичайного підйому. Скелясті схили вкриті лісом і місцями підіймаються стрімкими стінами. Уламки вивержених порід, з яких складається гора, нагромаджені на її схилах і біля підніжжя. Осадові породи змиті і збереглися лише біля підніжжя. Развалка здавна згадується в підручниках географії та геології як приклад руйнування гір, і вже тільки з цього боку вона є цінною пам’яткою природи. В минулому гору називали Каменной, Развал-горой, Кудрявой, Удивительной, Спящим львом (так вона ніби виглядає зі східного боку).
На перехресті є вказівник «Пещера», який у 2009 р. був благополучно повалений, показуючи кудись углиб гори.

Вузька стежка спускається вправо нижче лісом і приводить до високих скель, які й носять назву Селитряных.

Кам’яними плитами – імпровізованими сходами – можна піднятися наліво, до основи верхньої групи скель, де і знаходиться невелика за розмірами печера (в стародавні часи була дещо більшою, бо передня її частина обвалилася). Всередині печери на стінах і стелі видно селітряні напливи. Їх залишає вода, яка просочується через тріщини в породі, вимиваючи мінеральні солі.

У 1969 р. археологи знайшли в Селитряной пещере сліди однієї з найдавніших на той час стоянок людини на Кавмінводах. В осипах, утворених козирком, що обвалився, і всередині печери при розкопках було знайдено понад 100 відщепів обсидіану та кременю, заготовки наконечників стріл, а також невеликі знаряддя праці, якими користувалися люди на рубежі IV-III тисячоліть до н.е. Ця стоянка стародавньої людини названа «Селитряная пещера».
Якщо від самих скель спуститися нижче схилом, зовсім неподалік буде зовсім невеликий Селитряный родник зі специфічною водою.

Урочище Селитряные скалы є пам’яткою археології та природи.

Звідси доріжкою мало відвідуваного тепер віддаленого теренкуру прямуємо до наступного об’єкту – «Грота летней мерзлоты».
Одна з таємниць гори Развалки – ділянка мерзлоти, подібної до сибірської – була вперше виявлена й описана в 1901 р. геологом Е.Е. Ейхельманом при розробці Графського джерела. Тут, на північно-східному схилі гори, на площі 25 га, в літню спеку під шаром моху можна було знайти платівки льоду. У липні температура повітря на поверхні ґрунту становила всього +8°С, а в щілинах між камінням +1°С. В той час явище назвали «вічною мерзлотою». Зоолог Верещагін довів, що в районі мерзлоти інакше виглядає тваринний світ (зокрема, тут зустрічалася сніжна полівка – звірок з пухнастим сріблясто-сірим хутром, з круглою головою, з довгим хвостом і дуже довгими вусами; комахи, які зазвичай живуть у високогірній зоні Кавказу). Ці факти свідчили про те, що мерзлота на Развалке існує з давніх пір.
У 50-ті роки ХХ ст. гора і мерзлота інтенсивно вивчалися геологами. Біля підніжжя Развалки пробили три штольні в напрямку до центру гори: Західну, довжиною 400 м, Південну – 700 м і Східну, яка через неодноразові обвали залишилася незакінченою. Західна і Південна штольні з’єдналися в центрі гірського масиву, утворивши наскрізний прохід із проекцією ПдЗЗ-ПнСС і ПнСС-Пд, який перетинав жерло колишнього діючого вулкана. Було встановлено, що Развалка є палеовулканом, магма в якому повністю вийшла на поверхню і тричі піднімалася з глибин. Кристалічний масив має у верхній частині діаметр близько 1 км, донизу переходить у вузький шток, що з’єднує застиглу магму із глибинним вогнищем – батолітом. Магматичний масив розбитий згори донизу тріщинами довжиною до 300 м. Ширина їх від 3-5 см до декількох метрів, по них легко циркулює повітря.
Пізніше виявилося, що в одних і тих же щілинах і тріщинах влітку повітря «видихається», взимку ж, навпаки, «засмоктується». 27 лютого 1962 р. експедицією В. Г. Гніловського біля головної вершини гори серед снігу були виявлені численні проталини, які утворилися від дії теплого (до +8°С) повітря, що виходило із тріщин зі швидкістю до 1,5 м /с. Таким чином, Гніловський дійшов висновку, що мерзлота – явище літнє, і що цей феномен природи правильніше називати не «вічна», а «літня» мерзлота.
Після комплексних досліджень Развалки, у спрощеному варіанті, процес виглядає так. Влітку повітря «засмоктується» поблизу вершини гори, і через тріщини в масиві виходить на її північно-східному схилі, при цьому різко охолоджуючись внаслідок контактування з переохолодженими за зиму стінками тріщин. Внаслідок цього утворюється «літня мерзлота». За теплий сезон стінки тріщин встигають прогрітися, і взимку холодне повітря «засмоктується» біля підошви гори, проходить через відносно теплу внутрішню її частину і «видихається» значно теплішим біля вершини Развалки.
Таким чином, виявилося, що походження холодної води Графського джерела, яке розташоване поблизу найгарячіших джерел на Кавмінводах – Желєзноводських, також пов’язане з особливостями будови гори Развалки. Насичене парою тепле повітря охолоджується влітку об стінки тріщин, пара конденсується й перетворюється на холодну прісну воду. Графське джерело, розроблене на північному схилі гори в 1901 р., є найхолоднішим на всіх Кавмінводах. Температура його води – від 1°С до 5°С.

Неподалік від «Гроту» зліва на скелі встановлена скульптура – орел (щоправда, у 2009 році у птаха вже не було голови).


У 1976 р. до гори Развалки і до «літньої мерзлоти» з Желєзноводського парку через ліс був прокладений теренкур. Але, як часто трапляється, «благими намерениями вымощена дорога в ад». Для зручності огляду відпочиваючими над шурфом на північному схилі Развалки, в якому тоді можна було побачити «літній лід», збудували залізобетонне перекриття. «Формацію» встигли гучно назвати «Грот вечной мерзлоты». Звичайно, тут же порушилася природна циркуляція повітря, що призвело до зникнення льоду в шурфі. Це навіть додатково досліджувалося як «феномен исчезнувшей мерзлоты». В наш час забетонована прямокутна яма порожнього шурфу використовується поодинокими відвідувачами як … смітник (ну як же не кинути чогось у нецікаву яму!).

Хоча, потік холодного повітря з шурфу явно відчутний і тепер.

Грот є останньою точкою, куди доходить курортний теренкур. Якщо звідси продовжити маршрут до північного підніжжя гори, залишивши зліва Графский источник

(обшарпана будівля якого у 2009 р. перебувала на реконструкції), то за картою і поодинокими вказівниками

можна знайти і відвідати саму Західну штольню, яку часто називають «Пещера вечной мерзлоты».

Влітку із Західної штольні зі швидкістю до 3 м /с постійно виходить потік повітря з температурою від 0 до 1 °С при температурі зовнішнього повітря 25 ° - 30 °С. Його добре видно у вигляді більш ніж метрової товщини шару туману, що «витікає» зі вхідного отвору.
На даний час із трьох штолень є можливість часткового проходження лише Західної. Східний коридор взагалі непрохідний. Наскрізний прохід під горою по Західній та Південній штольнях неможливий через місцевий обвал на позначці 60 метрів від третього залу Західної штольні. Вхід у Південний коридор з часом був ліквідований шляхом штучного завалу. В результаті створення з’єднаних між собою штучних тунелів утворилася циркуляція повітряних мас, аналогічна природній «літній мерзлоті», в результаті чого у Західній штольні утворилися натічні утворення з льоду. Перша третина штольні безпечна для відвідування. Так що надягаємо ліхтарики і … останній погляд на білий світ …

Недалеко від входу зліва – невелика кімнатка в кілька метрів заввишки з куполоподібним верхом, що отримала назву «Колокольня».
Заблукати у Західній штольні неможливо навіть за наявності численних відгалужень у різні боки від основного коридору (які закінчуються тупиками) але, навіть знаючи це, проходити розгалуження в повній темряві достатньо «адреналінисто».

Поступово у штольні з’являються шматки обваленої зі склепіння породи, кількість яких збільшується. За результатами останнього її обстеження, решта 2/3 коридору небезпечні місцевими та локальними обвалами. Про це свідчать тектонічна структура склепіння та стін, наявність горизонтальних і вертикальних розломів у монолітній плиті в місцях виробки, відсутність достатнього зчеплення між собою породи в результаті численних тріщин, значне обводнення дальньої частині штольні, наявність льоду в тріщинах на склепінні і стінах, внаслідок чого відбувається відкол порід.

Звичайно, лише удвох з 15-річною донькою ми далі не пішли – страшнувато. Але нам зустрілися троє підлітків, які, присвічуючи лише мобільниками, ходили до першого завалу.

Поверталися ми від Західної штольні спочатку тим же маршрутом, і проходили ділянкою лісу з «мерзлотою», де зупинялися перекусити. Температура повітря там реально нижча, а якщо засунути руку в щілини між камінням, відчувалася «більша за звичайну» прохолода. А ще там практично зникають комарі і дрібні мошки.


Далі шлях продовжувався «верхнім» теренкуром, повз радянські вказівники

з виходом в центральну частину Желєзноводського парку. Тут вже місце постійних прогулянок курортників, встановлені цікаві вказівники об’єктів, відстаней по теренкурах, альтанки.


Направо від цього розгалуження доріжок – теж недіючий як бювет Владимирский источник. Він відкритий у 1909 р. лікарем В.В. Владимирским і каптований Н.Н. Славяновым у 1917 р. Бювет має вигляд двох напівкруглих ніш з головами левів і розташований у прямокутному павільйоні з тесаного каменю, з каскадом уступів від центру до країв. Вхід утворений трьома прямокутними нішами (давно закритими) з колонами між ними. Всередині добре видно каптажну галерею. Вода цього джерела зараз подається в дитячий санаторій «Дубрава», дебіт її до 18 тис. л/добу. Залишки слабо мінералізованої води витікають трубою попід доріжкою на схил гори (там її можна покуштувати).

Так оформлений «спуск дощової води» на схилі Железной.

Звідси ми ще пройшли Верхнім парком

та відвідали Пушкинский сквер, який був відкритий у жовтні 2002 р. (на місці старовинної кумисної галереї). В ньому встановлена копія скульптури «Пушкин у моря» (скульптор Ю.Ф. Смирнов).


Подальша «точка», Пушкинская галерея, збудована у стилі раннього модернізму. Зразком для неї став павільйон машинного відділу Всеросійської виставки 1896 р. у Нижньому Новгороді, за проектом проф. А.Н. Померанцева (до речі, автора сучасного ГУМу в Москві). Сам майданчик майбутньої галереї оформлений за проектом акад. С.Т. Шиллера. Галерея була відкрита 20 травня 1902 р. З липня 1903 р. її стали називати Пушкинской. У 1937 р. (до 100-річчя загибелі поета) в її східному павільйоні була встановлена скульптура «Пушкин у моря» авторства С.Д. Меркулова. Галерея використовувалася для танців, театральних вистав, концертів, виставок. Рідна сестра Пушкинской галереи – Лермонтовская галерея – встановлена у П’ятигорську.

Минувши галерею, через брак часу, дійшли тільки до сходів, якими парк з’єднується з вул. Чайковського.


Потім, на зворотньому шляху, спустилися доріжкою нижче схилом, повз квітковий календар,

до двох діючих бюветів – Славяновского і Смирновского источников.
Мінеральні води більшості з 24-х желєзноводських джерел відносяться до термальних і високо термальних вуглекислих сульфатно-гідрокарбонатно-кальцієво-натрієвих з мінералізацією 2,4-4 г/л. Відрізняються між собою, головним чином, температурою. Води Лермонтовского і Славяновского джерел відносяться також до радонових.
Славяновский источник є діючою пам’яткою історії курорту. Джерело і його вода носять ім’я їх першовідкривача – інженера-гідрогеолога Н.Н. Славянова (1878-1958), який працював над розвитком Железноводського курорту в 1912-1955 рр. Вивчаючи геологію гори, Славянов дійшов до висновку про необхідність глибокого буріння (яке до цього ніколи не проводилось). Місцем буріння вибрали дуже слабке джерело №4, і у квітні 1914 р. вертикальна свердловина (названа №16) глибиною 120 м вивела гарячу (56°С) мінеральну воду з дебітом до 500 тис. л/добу. У 1915 р., за пропозицією Славянова, нове джерело назвали «Чернышёвским». В 1916 р. свердловина була каптована, також вперше, товстостінними чавунними трубами на різьбі (дебіт зменшився і встановився на 250-280 тис. л/добу). Цього ж року збудований питтєвий бювет джерела, виконаний у стилі неокласицизму п’ятигорським архітектором А.М. Моделем. У серпні 1918 р., за зверненням Железноводского медицинского общества, джерелу дали назву «Славяновский источник». Вода джерела відмінна від інших желєзноводських і відноситься до сульфатно-гідрокарбонатно-кальцієво-натрієвих радонових. Схожа за складом на води Карлових-Вар, але якісніша за мінеральним складом. Використовується для лікування ШКТ, печінки і нирок.

Галерея Смирновских источников є пам’яткою історії курорту і архітектури радянського періоду. Джерело назване Смирновским у 1898 р. на честь С.А. Смирнова (1819-1911), який у 1862-1871 рр. був главным доктором Управления курорта КМВ, а в 1862 р. заснував Русское бальнеологическое общество. В минулому тут було болото з гарячим джерелом з народною назвою «Грязнушка». Під керівництвом Смирнова в 1866 р. джерело було розроблене і використовувалось. Набагато пізніше, в 1928 р., Славяновим шляхом буріння відкриті ще два Смирновских источника. Сама питтєва галерея збудована у 1930 р. за проектом кисловодського архітектора П.П. Еськова у стилі конструктивізму і складається з двох ротонд, з’єднаних анфіладою, зі скляними фасадами.

Біля верхнього краю площі поблизу Смирновского бювета на кам’яній брилі встановлений знайомий символ Кавмінвод.

Звідси ми спустилися Каскадной лестницей у Нижній парк, на доріжку, звідки починали похід.
У першій половині 30-х рр. ХХ ст. Желєзноводську групу вод обстежила комісія Московської архітектурно-планувальної майстерні під керівництвом акад. Н.Н. Семенова. Вона встановила, що на Железной щодоби видобувається понад 1 млн. л мінеральної води. Половина цього об’єму зовсім не використовується, чи використовується частково, і скидається водолікарнями в лісові зарості по східному схилу гори, що призводить до заболочення. Було прийняте рішення зібрати ці потоки в оригінальний лоток. Архітектор Держзеленбуду Н.А. Папков розробив проект «аллеи каскадов», яка з’єднала Верхній і Нижній парки. Каскадную лестницу, в основному, будували в період 1931-1935 рр. В наші часи, з різким зменшенням об’ємів добування вод, басейни і каскади, по яких колись текла гаряча мінеральна вода, спорожніли. Залишилися лише різноманітні скульптури в порожніх басейнах.


Весь маршрут «до Західної штольні і назад + по парку» склав понад 18 км за світловий день. Історичне фото з тим же «верстовим каменем» …


Звідси ми ще пройшли містом у західному напрямку по вул. Леніна до залізничного вокзалу, думаючи повернутися звідти до Кисловодська. На цій вулиці збереглися маленькі старовинні будиночки. Наприклад, у цьому – був Желєзноводський міський відділ поліції.

Це площа Леніна з Железной на задньому плані

Потім пам’ятник Борцам за Советскую власть на Северном Кавказе, встановлений на їх братській могилі в 1957 р. (арх. М.Ф. Коробейников).

На цій же стороні вулиці – Ванны Островского (в той час я просто перебіг вулицю їх познімати).


Залізничне сполучення з Желєзноводськом було відкрите 1 січня 1897 р. (через три роки після залізниці, яка пов’язала між собою всі інші міста Кавмінвод). Колишня станція Железноводская (за 6 км від курорту) носить тепер назву Бештау, а в місті тоді з’явився власний залізничний вокзал.

На 2009 р. пасажирського залізничного сполучення з самим Желєзноводськом не було, тому нам довелося на таксі добиратися до станції Бештау,

звідки нарешті електричкою вже у сутінках повернулися до Кисловодська.